"Зберегти не можна забути" : Люда Люсіє

Оновлено: лют 28



Мої діди і бабці приїхали сюди після Другої світової війни – моя баба по тата стороні мала п’ять рочків, а мої інші діди і баба були підлітками. Мої батьки є народжені в Торонті та Монтреалю, а я в Оттаві. Мої діти, це вже третє покоління виховане в діяспорі – і вони говорять по-українськи.

Коли мої діди та бабці переїхали сюди, вони були біженцями, вони втікали з України, втікали від комунізму, втікали від війни. Вони боліли за Україною, думали, що як війна скінчиться то повернуться назад. На мою думку, це відрізняється від того як українці приїжджають тепер з України, бо вони не є вигнані. Мені здається, що коли люди приїжджають по власному бажанню до іншої країни, вони самозрозуміло думають, що мова затримається їхньою українською, бо вони роджені українці. Однак тут в Канаді, не чути зразу української мови на вулицях, в крамницях, на новинках, між сусідами. Треба докладати величезних зусиль, щоб втримати ту українську мову. Люди все менше читають українських книжок вдома, вони не спілкуються родинно тою мовою, вони не звертають уваги своїм дітям, коли між собою говорять по-англійськи. Я бачу цю різницю пріоритетів: не хотячи узагальнювати, пріоритети новоприбулих українців відносно мови є інакшими від пріоритетів моїх дідів, бабців та батьків.

Я з братом говорю по-українськи і мої сини говорять між собою по-українськи. Для мене було дуже важливо, щоб вони між собою говорили від малечку по-українськи, бо це стане для них першою, інстинктивною мовою. Я хотіла в них виробити таку звичку, що вони не спроможні будуть говорити до себе ніякою іншою мовою крім українською. Це був для мене важливий пріоритет виховання.

Для мене важливо зберегти українську мову і передати її дітям, бо в моїй родині був великий наголос зберегти то українство: знання і розуміння мови, культури, історії, духовності, переживання предків. В нас багато говорилося про минуле, про війну і про все, що кожні дідо, баба та старші покоління пережили та пожертвували, щоб зберегти українство на чужій землі, думаючи, що вони колись ще повернуться назад. Поки той комунізм розпався і Україна стала вільною, вони вже закорінилися в Канаді, і не було як вертатися до батьківщини.

Їхнє жертвування та невгамовна праця мені лишили на серці великий слід. Я б не могла покинути те для чого мої предки так тяжко працювали – я би була якась нелюдська, якби я тільки махнула рукою, назвала себе „Ukrainian”, і на тім кінець… Для мене то би була непошана до того, що мої предки віддали, коли вони ризикували своїм життям щоб зберегти нам українство. А мені відкинути ту тяжку працю і так легко асимілюватися в Канаді? Ні, я б не могла собі того простити. Тут приходять на думку слова нашого поета Тараса Шевченка: і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь – які це потужні слова!


Розповіла Пані Люда Люсіє

Записала Пані Тамара


CONTACT 

ADDRESS

35 Melrose Ave, Ottawa, ON

OPENING HOURS

Saturday

8.30am - 12.30pm

CONTACT US

  • Facebook
  • YouTube

Volunteers TEAM © 2020

  • YouTube
  • Black Facebook Icon