Мене звуть Роман і я живу в Оттаві. Всі мої дідусі і бабці виїхали з України до Канади коли були ще молоді, може мали 17 – 18 років. Наприкінці Другої світової війни всі четверо були в Німеччині. Там вони всі і оженились, в таборах. Мій батько народився в Німеччині, а мама народилася в Англії. Коли мамі було коло чотирьох років мої батьки приїхали до Канади, спочатку жили на фермі, бо тоді були такі правила: якщо ти приїхав до Канади, то треба було спочатку два роки попрацювати на фермі, а тоді вже можна було і до Торонто. Я народився 1977 року в Торонто.
Вдома батьки говорили по-українськи, баба і дідо знали різні мови: польську мову знали, німецької мови навчились, вже в таборах почали вчити англійську мову. Але вдома завжди говорили по українськи, бо Україна на той момент, була окупована і вони боялися, що мова зникне в Україні. В 50-х роках була велика хвиля еміграції українців до Канади, це була дуже політична хвиля і вони дуже серйозно почали вчити українську мову при церкві, а в великих містах, таких як Едмонтон, Вінніпег, Торонто українську вчили кожного дня, в двомовних школах. Для них і для мене, в той час, було дуже важливо навчатися українською. Ми не знали якою буде доля України і, раптом, 1991 року Україна стала вільною. І, я думаю, що багато українців в Канаді, в Америці, в Австралії сказали «окей», добре, тепер всі будуть говорити в Україні українською, загроза для мови минула…
Сьогодні мої діти ходять в українську школу, бо українська - це моя рідна мова. Я маю можливість водити їх до суботньої школи в Оттаві, ми дуже щасливі, що ця школа існує, бо є міста де таких шкіл немає. Навіть якби я не був українцем,… Шевченко так говорив: «Знати свою, а вчитися різних»,- бо це є добра річ. Мої діти вчать французьку, хоча я не француз, вони вчяться різних мов і це чудово. Бо кожна мова яку людина знає відкриває їй новий світ.
Розповів пан Роман
Записала пані Тамара
Kommentare